...

ВІНЕЦЬ ТВОРІННЯ

Зоряне небо чорним оксамитом
повисло над безоднею.
І воно було безмежним.
Неосяжним у величі.
Незмінним у часі.
Неперевершеним у вінку слави Творця.
Він, геніальний Архітектор,
вже міг би зупинитися на цьому.
Велич Всесвіту, сяйво мільярдів зірок
стали б навіки урочистим гімном
космічному Скульптору.
Але Він не залишився повністю задоволеним.
Він бажав чогось більшого...
Море лагідно і грайливо горнулося до берега.
Тихі акорди глибинної симфонії
котилися хвилями на пісок.
Губилися поміж камінням.
Море співало пісню вдячності Тому,
Хто своїм творчим дотиком змусив
його шуміти прибоєм,
гратися маленьким камінчиком на березі.
Але Автор пісні думав уже про інше.
Він думав про білосніжні пелюстки
жовтоокої ромашки.
Про сором’язливий рум’янець троянди.
Він подумки зупинявся
біля пахучої китиці бузку.
Обережно відгортав грудки
снігу від весняної тендітності проліска.
Великий Художник узяв жменю веселки —
і розсипав її по зелених лугах,
стиглих житах, тінистих дібровах.
Він стояв і милувався.
І — перегорнув нову сторінку Історії.
Історії, в якій не вистачало чогось головного.
І ось серед розсипаних у травах шматочків веселки
сонячними зайчиками заметушилися великі,
малі і зовсім маленькі живі клубочки.
Життєдатель пошепки,
щоб не сполохати красу, промовив:
«Летіть! Співайте! Славте!»
Гаї тьохнули солов’ями,
поля розсипалися жайворонками,
трави перегукнулися перепілками.
Земне життя співало славу Життю Небесному.
Але Творець не зупинився,
щоб дослухати пісню слави.
Він творив...
Він творив,
ні — народжував вінець свого творива.
Народжував власним життям.
Власним болем.
Власним серцем.
Виліплював з глини,
Образ себе та неба, Свій черговий шедевр.
Народжений був прекрасним.
Бездоганним.
Чистим, як ранкова сльоза Едему.
Але йому також чогось не вистачало.
І тоді Батько вийняв з грудей Своїх те,
що було Його сутністю.
Чого не мало жодне творіння.
Навіть ангели.
І обережно вклав у груди Земного Жителя.
Він дав йому ВОЛЮ.
Батько знав ціну цього.
Знав, скільки це принесе Йому болю.
Він бачив руку,
простягнуту до забороненого дерева.
Бачив піт на чолі землянина.
Бачив першу пролиту кров.
І — дорогоцінну викупну Кров,
пролиту за першого, земного,неслухняного сина.
І Він все-таки благословив життя.
«Господи! Невже серед всієї величі космосу, гір та океанів,
троянд та солов’їв Ти не знайшов нічого,
що могло б Тебе вічно та достойно славити,
а вибрав Людину —
здатну зраджувати і забувати,
не слухатися і приносити Тобі біль?!»
І тоді на фоні цієї величі та краси
постало Череповище.
Там поміж небом та землею висів Він.
Внизу лежав шеол.
Розбитий та переможений.
В ньому корчилася смерть з вирваним жалом.
А на Череповищі,
біля підніжжя скривавленого Сина
стояли мільйони.
Їхні погляди були спрямовані на Того,
Хто страждав за них.
Але найбільше вражали їхні очі.
В них було те,
заради чого Творець почав творити,
заради чого прирік Улюбленого на муки та страждання.
В їхніх очах було почуття,
яке мав тільки Він, Від Віку Сущий:
«Господи! Хвалити і славити Тебе може все.
Але тільки Людина здатна тебе
ЛЮБИТИ!»

...

ШЕКСПИР.
СОНЕТ 127


Прекрасным не считался черный цвет,
Когда на свете красоту ценили.
Но, видно, изменился белый свет, -
Прекрасное подделкой очернили.
С тех пор как все природные цвета
Искусно подменяет цвет заемный,
Последних прав лишилась красота,
Слывет она безродной и бездомной.
Вот почему и волосы и взор
Возлюбленной моей чернее ночи, -
Как будто носят траурный убор
По тем, кто краской красоту порочит.
Но так идет им черная фата,
Что красотою стала чернота.

Перевод С.Маршака

...

ДЯКУЮ ЗА ЖИТТЯ

Я дивлюся на світ і радію,
Бо живу у такій дивині!
Може все описати не вмію,
Але світ дуже любий мені.
Я люблю кожну квіточку в полі,
Подих вітру, ясні небеса.
І щаслива, що є в моїй долі
Незбагненна, чарівна краса.
На струмочок грайливий дивлюся,
На джерельце, що б’є з-під верби.
До берізки нараз притулюся
І не стане у серці журби.
І не стане у серці печалі —
Тільки радість і щастя буття.
То ж простую у сонячні далі
Й Богу дякую я за життя.

Надія Красоткіна

...

ГОРОД ЗАСТЫЛ В ОЖИДАНИИ БУРИ...

Город застыл в ожидании бури.
Замерли птицы на крышах домов.
С неба стекают капли лазури.
Тучи сковали свинцовым узлом.

Вот и погода, грозит не на шутку,
Ливни стегают с оттяжкой кнутом,
Не затихая ни на минутку,
Словно пытаясь нас взять на излом.

Съёжилась улиц изломанность линий.
Как в казематах, в дворах проходных.
А на скульптурах ажурчатый иней,
Лица их скорбны, но кто смотрит в них?

Вот уж природа на нас осерчала,
Даже природе смогли насолить.
Если могли бы начать всё сначала…
Но и сначала суметь надо жить.

Если не совесть, то страх в нас, быть может,
Что-то поможет переоценить.
Города ангел пусть крылья не сложит,
А нас поможет пред Богом простить.

В городе время как будто застыло,
Это пред нами встал выбор простой.
Каяться срок, видно, время пробило,
Час искупленья погодой такой.
Где покаянье — там мир и покой.

Юрий Табачников

👉 1 👈👉 2 👈👉 3 👈



Адреса сторінки:

Приймаємо пожертвування цифровою валютою Биткоин. Адреса:
1JZeDCRM6hEY1DjCJLnx9g9FsPUEsxM5sV
Нам важлива ваша підтримка


ВІДВІДУВАЧІВ : счетчик посещений
Яндекс.Метрика
Раскрутка сайтов и продвижение

Р Е К Л А М А

...


© 🍁kaLInKU 2017▕ Про сайт